Поезія

У не відомий край іду я знову,
У світ безмежний сповнений надій.
Цей світ пізнати хочу я по серця зову,
бо тут у спокої, бо тут я свій.
Мені ніхто дороги не підкаже,
бо скільки нас у кожного вона своя.
Не в змозі я спитати в бога даже,
лише до нього йде душа моя.
Але я відчуваю, правильно крокую,
бо тільки оступився зразу щось не так.
ото тоді сам із собою я воюю,
бо совість підгризає, залишає знак.
Тепер потрохи вже приходить розуміння,
що жити треба у ладу з людьми.
І мати хоть чут-чуть терпіння,
хоча бувають дуже злі вони.
Усе що нам життя дарує,
то все урок для розвитку душі.
І лиш тоді душа працює,
коли всі вчинки лиш по совісті мої.
Коли любов дарую людям без подяки.
Коли хто просить допомоги треба помогти.
ото тоді Господь мені підкине знаки,
що крок за кроком ближче я до нього,
            Господи прости!

Я дивлюсь в очі - а ви відвертаєте їх
Я плачу - а ви бачите сміх
Я зупиняюсь - а ви тягнете мене далі
Я мучаюсь - а ви думаєте що я прикидаюсь
Я ненавижу - а ви думаєте що люблю
Я хочу ніжності - а ви відкидаєте мене
Я прошу допомоги -
 а ви повертаєтесь спиною
Я кричу -  а ви закриваєте мені губи
Мені страшно - а ви не пітримуєте менеї
Я простягаю руку  - а ви відкидаєте її
Я прошу пробачення - а ви не приймаєте його
Я падаю - а ви дивитись униз
Я пишу - а ви не читаєте ті строки
Я мовчу - а ви просите усе повторити
Я повторюю - а ви просите мене замовнкути!!!!!!!

Заперечення  сутності,
Що  збігається  в  вартості.
Не  було  би  відсутності
У  всесвітній  привітності
Кільцевидній  відвертості
Не  знайдеться  приватності
І  чужої  невдоволеності
Буде  більше  ніж  цінності
Відчуття  вивернутості
У  серці  єдності
Не  буде  бачності
У  ранковій  відважності
Відчуття  впевненості
У  власній  смертності
Не  лише  духовності 
А  й  моральної    згнилості.

Холодні зіниці дивились повз тебе
Вуста – лиш омана, розмова з собою
Ти йшла лиш до нього, і крик твій у небо
Злетів, мов лелека, готовий до бою
    
Запізно знайшла ти усі його твори
Запізно вчиталась в прихований зміст
Запізно прибігла до нього на міст
Запізно дізналась, що душевно він хворий
    
Летів він у простір без крику, без плачу
Летів… Ні, він падав мов камінь
Причина тому – долі нестача
Як наслідок – сина немає у мами

Життя,що сповнене любов'ю,
Воно,як зло, як біль, обман.
І двері зачинились за тобою,
А спереду густий - густий туман.

Твоя любов,що в серці тихо тліє,
Шепоче ніжно - я тебе люблю!
То не слова, то вітер в спину віє,
Тебе я породив, тебе і погублю.

Маленька радість схована в долоні, 
На лютому, підступному морозі,
Де сльози капають солоні,
Як рідна мати зустрічає на порозі.

Маленька радість схована в долоні,
Обійме, поцілує, пригорне,
Те серце, що любов тримає у полоні,
Ніколи дружба в ньому не помре.

Я краще вовком буду вити,
Ніж існувати ситим псом,
І краще долю буду бити,
Ніж буду жити я між ком. 

Бо я не раб вам, щоб служити,
Наврядчи й ви мені пани,
І я не ангел, щоб любити,
Напевно син я Сатани.

Душі нема-душа пропала,
Від зла у серці утікла,
І біль і почуття-усе пропало,
Як на траві дрібна роса.

Я ж вас любив усіх безмежно,
Тепло і ласку дарував,
А ви мене необережно-
Взяли за горло, як удав.