Проза

Коли їй було боляче, вона сідала за роботу. Щоб не збожеволіти, вона все більше і більше працювала. Хтось казав – сильна жінка, а вона про себе думала – нещасна жінка. Для того, щоб забути свій біль, образу, самотність Євсенія намагалася весь час бути чимось зайнятою. Неважливо чим, головне було не думати про те, що ось уже майже два роки вона всім бреше. Її брехня була для неї самої огидною, коли вона починала замислюватися над тим, що коїть – її починало нудити, в животі дуже пекло, в горлі так пересихало, що неможливо було проковтнути свій біль. Цей біль був до безмежжя безкраїм, його неможливо було заглушити чаркою текіли за чотириста одинадцять доларів, привезеної з Мексики. Він панував в її погляді, рухах, думках – він перемагав її, а вона була такою сильною. Раніше, раніше була сильною.
Чи доводилось вам колись вбивати? Ні, не фізично. Чи доводилося вам колись вбивати кохання? Мабуть, вісім з десяти відповість так. От і вона вбила своє кохання, а заразом і життя, своє і його.
В дитинстві її ніхто не хвалив, не казав, що вона розумна, гарна дівчинка – батьки були заклопотані іншим. В чотири роки вона вже зі стільчика з одним великим біли бантом на голові декламувала „Наша Таня громко плачет, уронила в речку мячик”. Трохи пізніше – читала буквар, а потім і першу книжку „Алые паруса”, в сільському книжковому магазині просто було неможливо щось купити на кшталт „Дюймовочки” або „Гуси-лебіді”, тому дитина не мала вибору, як читати тільки те, що було. Ще тоді вона зрозуміла, що якось це все не по-справжньому. Дівчинка Асоль, хлопчик Грей, цей корабель з полум'яними вітрилами і вся ця неймовірна історія із своїми трагедіями та радостями першого кохання, справжнього кохання. Сусідські діти не розуміли, коли вона замість того, щоб піти на річку – читала чергову неймовірну історію. Ще тоді ніхто не міг зрозуміти її внутрішній світ, його красу та тендітність. В дитинстві вона була слухняною дівчинкою, так вважала вона. А батьки, навпаки весь час казали, яку примхливу дитину послало їм небо. Так, саме небо, а не Господь. Адже в радянські часи ніхто не вірив в Бога, тоді мало хто в що вірив,  навіть батьки не вірили, що те маленьке створіння, яке з'явилося у них на світ зможе щось зробити більше, ніж змогли вони.
 А дитинча росло з великими амбіціями та сильним характером. Тільки тоді, пізніше, цей характер зламає все.

пустота.......
Кожен знає. що це таке....коли хочеться закричати  про допомогу, але зазделегідь знаєш, що це все даремно. Намагаєшся чимось себе заняти. Врятуватися від сірості буднів, які пожерают тебе СПРАВЖНЬОГО. але чи можеш ти? Намагаєшся відатися якомусь ділу, кидаєшся наче у прірву з головою....рятуєш свою душу. А тьма з середини вбиває тебе. Хоть би маленький промінчик сонця.......хоть би один шанс на порятунок.... Але ні.....ця біль...... І залишається єдине, душа на папері......Це все, що ти можеш.....надати цьому чистому листі якогось відтінку.....відати всі свої почуття йому.... О якби він міг говорити, він би кричав. Голосно. Просячи про допомогу. Він знає набагато більше нас всіх. Чистий листок паперу.
Хоч би маленький промінчик. Як жити, коли сенс втрачений? а можливо він ніколи і не находився. Як і всі гайда за течією? Але навіщо? Боротися.....знову і знову боротися........ Як боляче вставати, коли коліна в крові.....а сил нема навіть на те, щоб дихати.  Головне не здаватися.....головне боротися.....!

Нова сторінка життя........
Скільки разів ви це собі казали? Скільки разів намагалися починати все з початку....з чистого листка?
Нова сторінка життя....
І кожен раз на неї покладено скільки надій, мрій, сподівань. І в кого виходило розпочати її? Так відповідь приходить сама собою....
Ви мабуть зараз себе запитуєте, хто це знову береться вас вчити? Мабуть одна з тих, які ні в чому собі не відказують.....весь час проводить на „тусовках”, так звана „золота дівчина”. Але я вас розчарую....
Багатих батьків у мене нема....та і за своє життя я не заробила міліонів....
Досвід? У мої 17 років я не думаю, що маю....
Скоріше це „massedge”.... крик про допомогу....
Коли все, що було важливим у твоєму житті руйнується, головне найти чим занятися....як пережити цей етап...як вибратися, вибачте за грубість, але з саме гамна......
Головне не опустити руки..... коли доходиш до грані....саме до грані.....смерть або життя...
Так саме вчора я була у такому становищі...
Повертаючись додому з навчання....з холодного похмурого Львова...я везла на ноутбуці 3 прощальних листа...
Таблетками я хотіла заспокоїти всю душевну біль. Зникнути.....і більше не повертатися....
Якби з нашим потягом , не дай Бог, щось трапилось.... люди би жахнулись найшовши ці листи.....я їхала і ніби везла все своє життя у чотирикутній коробочці, під назвою НОУТБУК...
Багато хто зараз подумав, що це пише одна з тих „ванільних” дівчаток, які за зламаний ніготь готові повіситися, чи ще одна чергова психопатка, яка передивилась мелодрам....
І я вас знову розчарую....даже сильні люди можуть зламатися...втратити сенс життя....
Хоча , якщо подумати, а в чому сенс? Покажіть мені людину яка знайшла. Наврядче даже 100- річна людина дасть відповідь мені на це питання. Ми лише одні з паразитів. Знаєте чим ми відрізняємося від мурах? Вони приносять користь цій планеті....ось і все.
Ой знову відішла від теми.....
І ось, коли я стояла над аптечкою...я подумала.... а якже ті люди, які мене люблять? Чому я так егоїстично себе веду? Адже все можна змінити ....розпочати з нового листа....
Хто з нас  не зареєстрований в контакті?  Да нерозумне питання...скоріше треба було питати: хто з нас має  лише одну сторінку в контакті? А ось і перший маленький крок,  я видалила... а кому з вас хватить сміливості це зробити?
„О ні  там скільки друзів, фотографій, нотаток......” друзів? Справжні друзі не зникають при видалені сторінки......справжні друзі знают де ти живеш....номер телефону, твої привички...де тебе можна знайти в будь яку годину............ось справжні друзі. Фотографії? А памятаєте, раніше фотографії мали вагу....вони справді були маленькими історіями...фотографувалися на память....а не для контакту...
О ні...це не протест проти контактів. Початковий сенс його мені подобається....але Люди все спортили....ми завжди все портим...
Гарна ава, обовязково  фотосесія....і ти вже міс ВСЕСВІТ... а досягнути чогось в реальному житті? Як не гірко це визнавати, але і я такою була.
Стандартна відповідь, а що я можу змінити? Скажіть, що мені робити.....
Ось і головна наша проблема ...Люди ми не маріонетки. Ми самі повині вирішувати, що робити.  Політики нами граються як іграшками.....але ніхто не задумувався, що саме МИ САМІ це дозволяєм їм робити. „Стадний ефект” як всі так і я......я ж не біла ворона.
Лише скажіть, що робити........і я готовий.......
Кожен був в такому становищі,коли  єдиний варіант – смерть. І саме тоді  ти починаєш розуміти, що насправді має вагу.....і саме тоді перстаєш боятися. Перестаєш боятися думати, говорити, кричати.
Чому маленькі ні в чому не провинившіся дітки повині помирати? Чому? Я яка не баче сенс свого існування живу?  А вони які ще не зробили перші кроки.....які ще не розчаровувалися ні в чому ....які ще не зробили нічого злого помирають. Чому моє серце так зрадливо стукає....а їхнє мовчить? Можливо саме вони могли змінити наше життя.
Кожен напевне зараз мені скаже, ти сама зробила своє життя таким? Ось я люблю своє , я насолоджуюся ним..... СПРАВДІ???? Вибачте але я не повірю. Тому що це лише чергова брехня собі.
....якщо це лише інтернетний „брєд”, то вибачайте.....я намагалася щось донести ВАМ..... стати для когось чимось потрібним…

Крок…. Ще крок… Він… Вона…. Усе завмирає у часовому просторі нашого життя, але не повернеться ніколи. Час не можливо повернути назад. І коли ти бачиш біле світло – це означає кінець…
Крок… Ще крок… Кров… Її здушений крик у тиші, я намагався допомогти. Я тримав її на руках і бачив заплямоване кров’ю обличчя, пусті зіниці. Час… Проклятий час…. Я не поверну тебе… Ніколи!
Я сидів у кімнаті й згадував усе те, що пройшло. Рік, два, десять, сотня, тисяча, може вже мільйон пройшли без неї. Але я навіки запам’ятаю. І я згадую кожен день. Ті чорні очі з пустим поглядом. Кров на її обличчі.
ЇЇ ЗДУШЕНИЙ КРИК У МОЇЙ ГОЛОВІ ВІЧНО!
Віскі… «Tullamore Dew» швидко вдарив в голову і я відчув слабкість та запаморочення. Зачинена кімната знову повільно поглинала у темряву. Я не бачив нічого. Впав на підлогу і лише постійно чув її голос.
ЇЇ ЗДУШЕНИЙ КРИК!
Доки це все ще буде тривати? У мене депресія. Жахлива, важка депресія. Я помираю без неї. Депресія… Депресія… Депресія…
Де ж у біса віскі та таблетки? Де ж вони?
Я намацав у темряві пусту склянку, жодної краплинки навіть на дні. Під ліжком валяється пляшка з під «Tullamore Dew». Теж пуста. Жодної крапці цього п’янкого жовтуватого напою. Жодної... Але ж мені так потрібно випити. Хоч краплю, хоч маленьку крапельку, тільки нехай вона заткнеться нарешті. Дістала! Заткнись! Заткнись!
Цей здушений крик мене убиває!
Кімната заповнена безнадією та темрявою, я лежу по центру і дивлюсь на стелю. З неї мені до рота падають краплинки крові, схожої на маленькі рубіни. Я відчуваю цю кров у собі і розумію, що то її кров. Вона кричить там і просить, щоб я прийшов, але я не можу стати на ноги. Мені потрібна крапля віскі, мені потрібна ще одна таблетка антидепресанту, щоб прийти до тебе.
Цей здушений крик, він наповнює мою душу жахом і божевіллям! За що ти мене мучаєш? Чому не можеш відпустити!
Я трішки заспокоївся. Знайшов одну таблетку коло її фотографії. Проковтнув. Повільно починається реакція, по тілу проходить приємна дріж, крик стихає, я не чую її голосу у своїх вухах настільки чітко. Вона знову йде від мене. У вічність. Релаксація. Я заспокоююсь. Мені б ще трішки того «Tullamore Dew».
Води, води, я хочу напитися. У горлянці пересохло і мені здається, що мої мізки перетворились у густу кашу. Я нічого не розумію, не орієнтуюсь у просторі. Ще крок, її крик. Господи, коли це все закінчиться?… Цей жах, кошмар.
У мене депресія. Потрібне віскі. Потрібен антидепресант. Де ж мої таблетки? Чому вона знову кричить! Заткнись, суко!
Смерть. У цьому кубі безнадії, мені тхне смертю, стриманий сморід смерті, гнилості. Мене тримають як піддослідного у цій кімнаті і не випускають. Мої таблетки скінчились, я випив увесь алкоголь… Депресія… Декаданс… Зло…
знову я лежу по центру кімнати й дивлюсь, як кров тепер повільно стікає по стінах і вимальовує на них її ім’я. Вимальовує останні слова, після того триклятого здушеного крику. «Будь сильним…» Якби ж я міг. Кров тече зі стелі, з підлоги, з стін, крапає мені на обличчя, руки, ноги, голий торс, і я боюсь… Я боюсь, що до мене прийде її гнилий труп і захоче поцілувати своїм подихом смерті. Я боюсь побачити її знову, почути голос. ПОМРИ! ЗАТКНИСЬ!
Таблетки, таблетки, віскі, де ж воно усе? Я знявся на ноги і почав бігати по кімнаті шукаючи свій порятунок. Але моєї кімнати більше немає. Усе провалилося у невідому порожнечу. Я знаходжусь у кубі, де немає нічого крім пустоти та темряви. У цьому кубі панує хаос. Моє ліжко, де ми разом, де ми кохались колись давно, воно зникло. Письмовий стіл, за яким я друкував свої романи зник, моя книжкова шафа… Її макі іграшки. Вона так любила макі іграшки. Особливо ведмедика, котрого я подарував їй у день нашого весілля. Де ж він, той ведмедик?… Нічого немає. Я у кубі. Я у хаосі.
Таблетки, мені потрібна ще одна таблетка. Хоча б половинка, щоб заспокоїти цей крик. Ну хоча б одна! Або ковток віскі. Хоч щось! Я помираю…
Депресія. Я погано сплю, нічого не їм, я хочу здохнути. Здохнути! У мене депресія… Смерть. Нею тхне у цьому замкнутому просторі, у вакуумі мого страху… Коли ж цей жах закінчиться. Я погано сплю, вона приходить до мене уві сні й знову кричить, я прокидаюсь у холодному поту, але розумію що її нема, що час не повернеш, що вона померла, її немає. І таблеток у мене більше немає. І віскі немає. Нічого у мене немає. Я –  пустий, я – нікчема.
Кров стікає зі стін і потрапляє мені до рота. Ніби червоне п’янке вино я п’ю її кров, я знову відчуваю її присутність коло себе. Це жахливий привид, вона торкається мого обличчя, цілує своїми холодними губами мої губи і хоче мою душу. Але я не віддам себе. Мені лиш треба ще один антидепресант.
Куб. Я у кубі. Я у вакуумі. Я нікчема. ЇЇ ЗДУШЕНИЙ КРИК! ЗАТКНИСЬ, СУКО!
Нічого не повернеш, ніякі таблетки не допоможуть. Нічого не врятує мене. Ні, ні, ні, я так хочу жити. Я хочу вийти з цього кубу. Хочу їжі, питва, ще одну таблетку…
НІ! НІ! Йди від мене! ЗДОХНИ!
Кров знову просочується, з’явились таргани. Моє тіло паралізувало, я лише відчуваю інколи слабкі імпульси, але піднятись не можу. Таргани… Лоскочуть моє голе тіло, залазять до рота і я душуся волохатими тілами, лапками, вусиками… Ця бридота залазить у мене, я не можу сказати жодного слова, не можу закричати. Вони просочуються у мене, її кров просочується у мене і я відчуваю неймовірний страх. Смерть дихає мені у потилицю. Вона вже тут. І не втечу…
І ЗНОВУ ЇЇ ЗДУШЕНИЙ КРИК!
За що ти мене ненавидиш?... За що??? За те, що я не зміг тебе урятувати, коли ти помирала і не можу відпустити, коли ти уже є мертвою! Та будь ти проклята! Тікай від мене! Помри ще раз, бо я хочу жити!
Депресія.
І ось вона прийшла до мене. Я бачу її чорні очі, довге блискуче волосся, струнку фігуру… І КРОВ НА ОБЛИЧЧІ!!! На обличчі, яке я не вберіг.
Прости мене. Прости, я не хотів… Я не хотів тебе убивати, кохана. Ти сказала мені на останок бути сильним. Без тебе я не можу бути сильним. Без тебе я взагалі ніхто.
Останній поцілунок від тебе.
Куб. Темрява. Страх. Депресія.
Таблеток немає. Віскі немає. І ти пішла нарешті, нарешті замовк голос.
Прощавай… Швидкий постріл у скроню і я заснув. Депресія закінчилась.
Тепер ми завмерли у часовому просторі разом. Я сильний. Я зміг повернути час назад для тебе. Я з тобою. Біле світло… КІНЕЦЬ!!!!