Статті

«Хіба у нас є свої фільми?» - «Звісно,  є.» - «Серйозно?» - «Ще б пак! У рік виходить в середньому сім-вісім повнометражок» - «Нічого собі…»

І справді, таке число для розвитку національної кіноіндустрії – нічого. Звісно, до Глівуду нам рівнятися нема чого – число відзнятих фільмів за рік там просто космічне, а якістю там рідко хто може похвалитися. До Франції також – Європа нам не по зубах. Візьмемо Болівуд.   Він за рік знімає від 600 до 1000 фільмів у рік. Звісно, з таким мільярдним населенням кількість не дуже вражає, але ж і рівень життя більшосьі там набагато нижчий. Звісно, Індія завжди дбала про свою культуру – не те, що наша влада.

Статистика показує, що 2 із 10 фільмів виходять якісними.  Із нашими успіхами шанси зняти хороші фільми зводиться до одного.

Та як їх знімати, коли держава відмовляється хоча б частково фінансувати кінопроекти. А у нас є молоді, талановиті кінематографи зі свіжими ідеями та креативним бачннням кіно.

Наших талантів запрошують співпрацювати за кордон. Працюють вони за не велику платню, і з відсутністю їх імені у титрах.

Кінематоргафісти вважають, що українське кіно опинилося в комі, бо воно, за їхніми словами, абсолютно не цікавить державну владу.

Кінострічка – це мистецтво. Таке ж саме мистецтво, як і  художнє, літературне чи скульптурне. Звісно, потребує куди більших фінансових затрат, проте результат того вартий.

Українці могли б пишатися своїми успіхами у цій сфері, та наших творців нікому розвивати, нікому допомагати.

Серіали не беремо до уваги. Їх роблять заради вигоди та «забиття» ефіру, а не задля культури.  Вони всі сірі, прісні, один сюжет на всіх. Їх «штампують» на гігантському заводі під один сценарій, де змінюють тільки імена та вік персонажів.
А кіно… О, кіно – це дещо інше… У ньому мають втілюватися почуття, емоції, переживання, - все має бути настільки живим, що здається, ніби це зовім не кінострічка, а подія, яка просто відділена від нас скляною стіною. Сценарій має бути наповнений експресією, а сам фільм – життям; без  цього всього –  це просто текст і мертві картинки, що рухаються.

Тому кіно потребує не тільки фінансових, а й емоційних затрат, щоб досягнути «того самого» стану кіно.

Колись (50-80 рр), робили кіно, сьогодні роблять себе, а воно – допоміжний засіб.

У нас були хороші фільми "Білий птах з чорною ознакою", "Камінна душа", також «Камінний хрест», «Захар Беркут», «Анничка» - всіх не перерахувати. І нам є що згадати із архіву вітчизняного кінематографу.  Та якщо так піде далі, українське кіно зникне з лав світової кіноіндустрії.

Що б там не було, а воно має жити! Якщо не як активний учасник міжнародної кінематографії, то хоча б, як ще одна грань нашої Української Культури! 

Ось знову настало чудесне осіннє свято Першого вересня. Цього дня всі школярі, студенти йдуть на навчання. Багато першокласників з красивими бантами стоять на урочистій лінійці з квітами в руках.
Після всіх церемоній лунає святковий перший дзвінок. Кожного  навчального року учнів чекає щось нове.
Цього року на десятикласників очікувало профільне навчання. Як завжди, не було нових підручників, але повернемось все таки  до свята.

Тільки в цей день всі вчителі святкові, усміхнені, з великими оберемками квітів. Мабуть, це буває тільки два рази на рік. Учні також у вишиванках стоять на лінійці. Звісно, без розмов не обходиться. Учнівська  традиція все ж.
Школа ожила. Всюди стільки дітей. Всі раді бачити однокласників, друзів. Завзято діляться своїми враженнями від літніх канікул.
Починається звичний, шкільний ритм. Але за три місяці відпочинку він став аж ніяк не звичним.
Цього року перший урок був на тему «Україна – наша держава». На цьому уроці кожен класний керівник по-своєму розкрив її. Звісно, були згадані символи, історія і багато цікавих фактів про нашу країну. Також під час цієї години не оминули нас організаційні питання.
Першокласники щасливі й усміхнені знайомляться з першою вчителькою.
Старші учні задумуються: «Які ми вже дорослі…Ще трошки і закінчимо школу».
Випускники стараються вчитися, надолужувати все. Останній рік.
У кожного свої думки, спогади, бажання. Хтось радіє школі, хтось сумує.
Всіх нас чекали у школі зошити, книжки, ручки, шкільне кохання, друзі, щасливе дитинство. Найкращі наші роки пройшли саме в школі. Найкращі друзі теж  залишаться у її стінах.
Саме тут залишається стільки спогадів, подій. Зайшовши в спортзал, згадується шкільний карнавал. Танці, музика, компанія хороших друзів.
Ось кабінет фізики, де ми проводили досліди, інколи не дуже вдалі.
А там – хімічний. Вчителька нам так і не розказала, як зробити вибухонебезпечну суміш. Французька, англійська…Там ми слухали цікаві розповіді про ці країни.
А ось і наш клас. Легенда школи – 9-Б. Саме тут ми зривали уроки, веселились, раділи. Кожен вчитель знав про нас. І всі казали, що гіршого ще не було. Але ми любимо цей клас. Ми любимо свою школу.
І перше вересня для нас справді свято. Може, ми не дуже любимо вчитись, але точно любимо свій клас, свою школу. І з нетерпінням чекаємо нових пригод, нового навчального року.
Чого, власне, я бажаю всім учням. Веселого навчального року! 
 

Людина створила мистецтво,
а мистецтво людину...

Жити, відчуваючи що живеш. Дихати, відчуваючи, що дишеш. Радіти, усвідомлюючи, наскільки важливо дарувати радість іншим. Кохати, відчуваючи, що також коханий. Бути щасливим, роблячи щасливими оточуючих. У рушійній силі цього виміру, під впливом аналогічних ностальгічних проявів людської сутності, народ творить безмежну кількість прекрасного і всесильного.

Одним із цих проявів є мистецтво. Воно безмежно невичерпне, охоплюючи незліченне багатство видів: образотворче, літературне, музичне, ковальське, фотомистецтво тощо. Цей список можна продовжувати до необізнаних обріїв, та зупинюсь я зараз тільки на одному із них – літературному мистецтві. Воно поєднує в собі різнобарвну палітру різних відтінків. Модернізм, постмодернізм, дадаїзм, кубізм, імпресіонізм, експресіонізм, символізм, сюрреалізм – усі вони, наче гучні нотки в могутніх акордах, що зливаються у невмирущу та все спопеляючу симфонію, що супроводжує людську расу впродовж всієї їхньої епохи.

Література за останні кілька років докорінно змінила сприйняття мною життя навколо і мого в тому числі. Вона навчила мене цінувати та зберігати в серці ті безтурботні миті, що дарує нам доля, адже їх так мало, і час від часу нестерпно бракує.

Та з часом людська натура починає знехтувати сестру Літературу, і та починає занепадати, відходити у забуття розсіюючись, наче „будинок з піску і туману”... Народе, схаменися! Її ж бо потрібно берегти і леліяти, як рідну, тому що література – це один із небагатьох незруйнованих культурних бар’єрів, що утримує людство від повного духовного занепаду та самознищення.

Як сказав Гюстав Флобер, у листі до Жорж Санд: „Людина – ніщо, твір – все!”. І я повністю погоджуюсь з його твердженням, адже людина, в кінці-кінців, колись таки помре, а пам’ятки літератури, як мистецтва – житимуть вічно. Доказом цього можуть слугувати артефакти та манускрипти древніх племен майя та ацтеків, що царювали на Землі за кілька тисяч років до нашої ери. Ці знахідки, ніби послання з минулого, вони – невмирущі. То не дозвольмо, щоб складової наших скарбниць культури нестало, ще за нашого панування.

Справді, література – і є та сама „нитка Аріадни”, що виведе нас на правильний шлях у культурно-моральному аспекті. Вона – єдина, незламна,  мов кремінь, створена людством зброя проти абсурдної фальші богемного блуду.

Тож, об’єднаймось, заради спільного майбутнього! Врятуймо мистецтво літератури, а вона, у свою чергу, врятує нас. Об’єднаймо власні сили та трепетні душі на фоні невгамовної та руйнівної енергії мистецтва. І я вас запевняю: доки література житиме у наших серцях – не помре ніколи!!! Тож відкриймо свої душі, впустімо її часточку у них і несімо по життю, щоб кожен з нас мав заслужене право називати себе гордо - „людина розумна”!

Ключовим словом у цьому питанні поставлене саме слово - „віра”, адже з віри все бере початок, і якщо народ втратив віру – втратив самого себе. Абсолютно неважливо які зовнішні фактори впливають на долю людини, але якщо в її серці жевріє хоча б мізерна іскринка віри – Бог допоможе їй і все зміниться на краще.

На мою думку, щоб дати помірковану і добре зважену відповідь, потрібно кожен із цих аспектів глобально вивчити, і щоб зрозуміти в чому суть – глибше копнути а не лише поверхнево розглянути їх.

По-перше: віра в окрему особистість – це особливо делікатна тема, оскільки кожен має право на особливу стежку в житті. Так прекрасно, коли ти починаєш наближатися до усього запланованого тобою. Коли ночами не спав: мріяв, надіявся, вірив у завершеність своєї мети, а потім, доклавши незліченну кількість зусиль, починаєш досягати те, за що працював, боровся так важко, сумлінно та не покладаючи рук –  кровавим потом умиваючись немов Франківський каменяр.

Це, звісно, чудово. Та навіть у подібних випадках, як і у медалі є дві сторони. Тому що тут головне не перестаратися. Адже, коли людина жадає чогось надзвичайно сильно, то  починає шукати лазівки в законі, обходити його або, ще гірше, напряму переступати через нього. Важко не погодитись з твердженням, що невимовно жахливим є видовище зумовлене надмірною людською тягою та жадібністю до чогось більшого, ціннішого, можновладного. Наступаючи на власні і суспільні моральні принципи, ідучи по чужих головах прямо до мети. Гноблячи інших і тим самим ані трохи не підніматись у духовному сенсі, зате у власних очах така людина возвеличується до неймовірних висот. Тож, зрозуміло, що цей варіант я відкидаю.

По-друге: віра в об’єднану волю народу – є най легендарною і найвпливовішою рушійною силою проти будь-якого зла. Протягом всієї історії людства спостерігається необмежена кількість подій, в яких саме всеоб’єднаність людського розуму призводять до зміни потоку її (історії) нюансів. Суспільство загалом є настільки могутнім, що навіть слава деяких, відомих на весь світ, постатей блякнули на тлі цих розповідей, відігравали мізерну роль, поставали лише тьмяніючим, ледь помітним силуетом.

Та навіть у таких надієвселяючих вчинках можна знайти негативний вплив. Адже бездумно і безпідставно зібрана купка людей може утворити ніщо інше, як руйнівний натовп, який не  тільки ні до чого хорошого не призводить, - навпаки: руйнує все на своєму шляху, в тому числі все світле, хороше, коротше кажучи, все те, що приносить світлий промінь надії, щастя, радості у нашу буденну темряву життя. Тож і це твердження вважаю недоречним.

„Як так можна?” – подумає кожен. Та я підготувала просту і цілком резонну відповідь – компроміс. Так, адже саме компроміс допомагає нам зрозуміти один одного, зберігати тепло у стосунках і знаходити вирішення спірних питань.

Отже, я не обиратиму варіант відповіді, а запропоную свій: об’єднана воля вірного  народного розуму на чолі з поміркованою, достойною і вселяючою віру особистістю, яка бачить своє призначення в житті в тому, щоб правильною дорогою повести доручену йому спільноту. Такого лідера, як Мойсей – бо саме таким бачив його Бог, таким бачу його я і таким повинен бачити його кожен з нас.

Що ж, схема моральної долі людства накреслена, та звідси випливає нове, не менш важливе питання: хто слідуватиме згідно з цим планом?..

Весь світ переймається глобальним потеплінням. Інформація шириться по всіх ЗМІ. Давайте розберемось що ж це, власне, таке?

Глобальне потепління – це прогресуюче поступове підвищення температури поверхні Землі, що пов’язане з парниковим ефектом і призводить до зміни клімату у глобальних масштабах. Причин якого достеменно так і не знайдено. Але заперечувати факт цього ми не можемо.

Зовсім недавно в Аргентині випав сніг! Що вже є надзвичайною ситуацією. І вона не одна. Світ потерпає від надвисоких температур – понад 40 градусів за Цельсієм. І це навіть у помірних широтах.

Тане вічна мерзлота. В Арктиці океан покритий тонким шаром криги, що продовжує танути. Планета горить! Від таких надвисоких температур палають ліси по всій Землі. Лісові пожежі аж ніяка не рідкість. А Європа, в свою чергу, потопає від повеней! Весь схід просто перетворився на одну суцільну Венецію. Тільки це не красиво. Це катастрофа! Збільшилась кількість ураганів, смерчів, цунамі та інших стихійних лих.

Тварини, що проживали у тропіках, субтропіках зустрічаються і у помірних поясах.

І це ще далеко не все! Та хіба ж ситуація не змушує нас задуматися над тим, що відбувається у цілому світі.

Вчені виводять кілька причин цього явища. Найпоширеніша – це людський фактор. Фактор забруднення навколишнього середовища. І справді, всі заводи, фабрики викидають у повітря стільки шкідливих речовин, тим самим можуть провокувати, власне, парниковий ефект. Також постійні викиди в атмосферу шкідливих речовин шкодять озоновому шару. Зараз, озонові дірки абсолютно не виняток, а скоріше правило. Та й що там, сам озоновий шар настільки тонкий, що пропускає набагато більше шкідливих ультрафіолетових променів.

Але деякі вчені не погоджуються з існуванням будь-якої проблеми глобального потепління. Якщо звернутися до історії, то, на думку деяких вчених, Земля була тепліша понад 2 тис. років тому. А як інакше ми  пояснимо те, що вікінги будували свої бази в Гренландії, а на півночі Англії плодоносили виноградники?

Щоб підтвердити свою теорію вчені проводять реконструкцію клімату за останні 2 тис. років. Досліджують стовбури дерев і льодяні стержні Гренландії та Антарктиди.

Ще є версія, що глобальне потепління пов’язане виключно з зміною сонячного тепла, яке потрапляє на Землю. Вчені прийшли висновку, що впродовж ХХ століття Земля пройшла цикл природних кліматичних змін. З 1900 по 1940 роки планета ставала теплішою, потім, в 1940-1970 роках, холоднішою, а з 1970 року до сьогодні знову стає теплішою.

Гіпотез ми маємо чимало. І кожна трактує це явище по-своєму. Та якій вірити, яка найвірогідніша? Що ж, вирішуйте самі. Чи, можливо, дочекаємось нової версії, яку нам запропонують вчені?

Так, це звучить дивно, але людина, при повній мовчанці, може казати багато цікавих речей. Інколи навіть тих, які б вона з радістю приховала. Чим, власне, і займається.
«Хто має очі, щоб бачити, і вуха, щоб чути, може переконатися, що жоден смертний не може зберегти таємниці. Якщо його губи мовчать, то він говорить кінчиками своїх пальців; ознаки брехні сочатся крізь кожну пори його шкіри». – так казав Фрейд.

І це справді так! Виявляється, брехня – це тільки не вміння чи талант, а й мистецтво! Яким можна оволодіти. І це зовсім не важко. Давайте спробуємо навчитися цьому мистецтву.
Коли ви запитуєте щось в людини, а вона мимовільно відводить погляд перед тим як відповісти - вона каже правду, якщо ж дивиться прямо в очі, не відводячи погляду - бреше, бо боїться показати вам свою невпевненість у власні слова, і саме цим прагне викликати у вас довіру.1. Коли у людини свербить ніс і вона мимоволі його чіхає - щось приховує.2. Легкий кивок при запереченні - брехня3. При розмові людина робить крок назад - не вірить у що каже.4. Стиснуті губи - невпевненість у своїх словах.5. Погладжування власних рук (як самозаспокійливий жест) - те ж саме трактування.6. Повторення слів, фраз, підвищення тону - людина каже неправду.7. Підняті брови - людина знає відповідь на запитання.8. Людина знизує плечем - не впевнена в своїх словах.
Звісно, це далеко не всі ознаки визначення брехні. Повірте, фахівці знають їх всі. Отже, і самі прекрасні брехуни.
 Наша міміка і емоції теж видають наскільки ми чесні:
-          підняте підборіддя – занепокоєння
-          підняті брови – смуток, тривога
-          рука, прикладена до чола – сором
-          руки холонуть – переляк
-          стиснутий кулак – незгода, закритість людини
-          підтягує рукав – незадоволення
-          повільна тиха мова – смуток.
Вас непокоїть усмішка співрозмовника? Перевірте, чи не фальшива вона. Справжня усмішка дає зморшки біля очей, при несправжній ж усміхаються тільки  губи.
Цікаво, що справжній подив триває не більше секунди. Людина дивується довше? Вона вдає. Ваш співрозмовник каже, що не бреше вам? Що ж, не вірте. Кожна людина бреше тричі за 10 хвилин розмови. Вражає? Але це справді так.
Якби людина не старалася брехати, істина, правда хоча б на секунду вислизне. Мистецтво полягає в тому, щоб зуміти побачити її вчасно. Найменший жест, міміка може видати брехуна. «Очі – джерело душі» - каже відоме прислів’я. І справді, якщо подивитися в очі, можна побачити багато всього.
Приблизно три чверті часу всієї бесіди ми дивимось співрозмовнику в очі. Якщо при розмові вам майже постійно дивляться в очі - це означає повагу, зацікавленість.
Брехати очима дуже важко, адже саме очі майже не підвладні самоконтролю. Тому дуже легко викрити брехню. Для більшості людей дивитися в очі співбесіднику, якому вони брешуть, надто важко. Саме тому вони постійно відводять очі, частіше, ніж зазвичай, кліпають, красномовно «бігають очима». Але це можна трактувати як звичайний дискомфорт, який людина відчуває до співрозмовника. Деякі вчені стверджують, що дискомфорт проявляється також у звужених зіницях.
Зім’ятий аркуш паперу красномовно показує хвилювання людини. Якщо ж людина запхала руки в кишеню чи міцно стиснула їх, це також вірна ознака брехні. Руки ніби відмовляються від участі в обмані. Часте торкання лиця також трактують як брехню.
Схрещування ніг, метушливість говорять самі за себе: людина бреше.
Майстерні брехуни завжди поводяться впевнено і правильно. Захищають своє твердження, в яке вони самі навіть не вірять, досить активно і чітко. Натомість люди, що почувають себе невпевнено, відчувають почуття провини, навряд чи обмануть оточуючих. Виказати їх можуть підвищений тон, надмірна жестикуляція, напруження в голосі чи поставі, розширення зіниць, уривчасте мовлення тощо. Переконливо обманюють ті, хто може зробити вигляд ніби їхня брехня немає жодного значення.
Ознаки брехні як правило виявляються через те, що виникає внутрішній конфлікт: щось всередині не хоче брехати. Тому майстри брехні самі часто вірять у те, що кажуть. Чим більше віриш сам, тим легше переконати оточення. Аби переконати співрозмовника варто використовувати усмішку, часто дивитися в очі. Ті, хто ж не вміє брехати, постійно стараються приховати себе, займаються якоюсь іншою справою.
Але потрібно пам’ятати – це все теорія. А вам вже вирішувати застосовувати її на практиці чи ні.